Та, яка не побоялася повірити в себе

Вікторія Горобець Журналістка

Сьогодні о 16:29

Ранкове світло повільно розливалося вулицями Золотоноші, торкаючись старих фасадів і вивісок, що вже давно стали частиною міського пейзажу. Місто прокидалося неквапно — з ароматом кави з найближчої кав’ярні, з кроками школярів, із дзенькотом ключів у руках продавців. Тим часом Наталя з колегою готувалась відкрити для відвідувачів нове приміщення знаного для золотонісців магазину. Тисячі мешканців нашої громади знали, де придбати перевірені часом якісні сумки, гаманці, текстиль та речі для домашнього вжитку.

Понад 11 років Наталя Супрун радо вітала відвідувачів в одному із ТЦ нашого міста. Її фірмова посмішка відома багатьом. Навіть я пригадую, як вперше купила там валізу, коли їхала на навчання після завершення школи.

Складно уявити, скільки таких історій береже героїня нашого матеріалу. Але вона пам’ятає навіть дрібниці.

Та війна змінила не лише ритм країни — вона змінила і ритм малого бізнесу. Кожен ранок для підприємців починається не лише з кави, а й з новин, тривог, перевірки світла й постачань. У невеликому місті це відчувається особливо гостро: менше людей на вулицях, обережніші витрати, складніша логістика.

Попри усі ці труднощі Наталя зустріла мене із усмішкою та спомином, що я люблю сумки певної марки і завжди їх шукала на прилавках (як вона це запам’ятала!?). Та навіть перекинутись декількома словами виявилось не легко, щоразу рипали двері і заходив хтось новий із відвідувачів. І не дарма, адже на полицях чекали сумки — великі й маленькі, строгі й зухвалі. На стелажах — шапки всіх кольорів зими: глибокий бордо, теплий гірчичний, спокійний графіт. А трохи далі — посуд, який уміє розповідати історії: чашки для ранкової кави, тарілки для сімейних обідів, келихи для тихих вечорів.

Кожна річ пройшла Наталчин відбір. Співпрацює переважно з українськими виробниками – Рівне, Луцьк, Харків, нещодавно додалися ще й Бровари. Вона не продає того, що не могла б носити сама. Ніколи б не поставила на вітрину того, що не захотіла б поставити у власній кухні.

Колись вона боялася цього кроку. Про торгівлю навіть не мріяла. Але років 15 тому популярності набирала онлайн-торгівля:

— І я вирішила спробувати, як додатковий заробіток. Якось придбала у рівненській фірмі сумку для себе. Мені сподобалась їхня якість. Я купила ще декілька, виставила оголошення у соціальних мережах про продаж і чекала на покупців. Але в мене нічого не вийшло. Лишилось від цієї авантюри тільки 30 сумочок.

Сьогодні ризики значно вищі. Купити партію товару — означає вкласти кошти без гарантії швидкого повернення. Люди насамперед донатять, допомагають військовим, підтримують рідних. І це правильно. Але для малого бізнесу кожна гривня покупця — питання виживання.

Чесно кажучи, навіть не намагалася запитати в Наталі, як вона в той момент не здалася, не закинула ідею в далекий кут між щоденними турботами, важливішими справами й обережними «а раптом не вийде знову?». Адже в цій комунікабельній жінці здавалося б ні на йоту сумнівів чи тривожності, лиш впевнені дії та вивірені кроки.

- Так було не завжди, - всміхається Наталя. – Раніше я була доволі замкненою і не йшла так легко на контакт. Це зараз до мене приходять люди і їм треба щось порадити, часом вислухати їхні історії, зрозуміти (чи навіть відчути) що вони шукають. Все змінилось, коли я почала працювати касиром у Черкасах. Мене дуже підтримала адміністраторка закладу, куди я влаштувалась на роботу. Націлювала мене, вчила і я «розговорилась».

І справді, часом у нашому житті бувають і не такі доленосні зустрічі, адже навіть перший свій стаціонарний магазинчик Наталя відкрила з пропозиції подруги.

- Вона запропонувала мені зайняти невеликий куток у приміщенні біля салону краси. Я тоді віджартувалась, що от саме туди я зі своїми тридцятьма сумками і переїду. А подруга серйозно зауважила: «А ти подумай». От я дорогою додому і вирішила, що таки спробую.

Спершу це був невеликий куток — кілька сумок, кілька коробок із товаром і велика надія. Потім з’явилися перші покупці. Жінка, яка довго приміряла чорну сумку й, нарешті, усміхнулася до свого відображення. Дівчина, що обирала новий аксесуар перед побаченням. Чоловік, який обережно вибирав подарунок для мами.

Наталя ще тоді зрозуміла: вона продає не речі. Вона продає впевненість. Тепло. Турботу.

Маленьке місто має свою особливу правду — тут неможливо сховатися за яскравою рекламою. Тут усе тримається на довірі. Якщо помилишся — про це говоритимуть. Якщо будеш чесною — повернуться. І вони поверталися.

- Деякі покупці у мене ще з того часу, майже 14 років заходять і купують речі саме у нашому магазині. З часом я вже переїхала до ТЦ. Мене підтримували батьки. Тато, Михайло Васильович, допомагав збирати полички, розбиратися з усіма технічними питаннями. Мама, Лідія Володимирівна, радила як вести справи, адже вона все життя у торгівлі.

Роки минали, а Наталя ловила себе на думці, що її магазин — це її друге серце. Воно б’ється разом із містом: швидше — перед святами, повільніше — в будні. Воно радіє, коли хтось виходить із пакетом і щасливою усмішкою. І трохи сумує, коли день минає тихо.

- Якось у сімейній розмові мій чоловік Богдан порадив мені розширити магазин. У ТЦ тоді була ще одна вільна зона для торгівлі. І я вирішила спробувати. Знаєте, якою б сильною та впевненою в собі не була жінка, і скільки б вона не говорила: «Я все зможу сама!». Кожній із нас потрібна підтримка, кожна хоче бути коханою та відчувати кохання у своєму серці! Безмежно вдячна Богу за мого чоловіка. Він – мої крила та надійна опора у житті!

Наталя довго міркувала, а чого такого ще не продавалось у ТЦ. І знайшла для себе ще одну нішу – посуд.

На цьому моменті я пригадала історію. Якось завітала до Наталі купувати подарунок своєму другу – обирала ремінь, а він тим часом завітав придбати мені новий комплект тарілок. Але ми за збігом обставин розминулись, але хвилювалась я довго, адже хотіла зробити сюрприз, зміну мого настрою звісно відчула і Наталя. Так за розмовами, я довідалась, що ніхто мене не помітив, але і поділитись, які ж тарілки придбали мені на презент, відмовилась, мовляв «то хай вже буде сюрприз для двох».

З часом Наталя почала розповідати про подібні та інші ситуації у своєму блозі. Зараз він набирає тисячні охоплення та сотні реакцій. Декілька тижнів тому саме у ньому було оприлюднено інформацію, що магазин тимчасово зачиняється. Полилися сотні коментарів, переважно із питаннями «а що ж буде далі?».

- А далі був розпродаж товару. Ми не знали, куди переїздити і не хотіли ніде на складі зберігати ці речі. Тому вирішили, що можна розпродати дещо дешевше і закумулювати суму на закупівлю нового асортименту, коли будемо щось точніше знати про майбутнє.

І ось пройшло не так багато часу, а у блозі новина – магазин незабаром відновить свою роботу. Відкриття запланували на 14 лютого і воно пройшло на ура. Фото, відео, відгуки та привітання – скільки приємних емоцій, що вони перекрили весь підготовчий мандраж.

Долучається до творення контенту і син Наталі Володимир, допомагав мамі проводити розіграш святкових подарунків, а читачі тим часом засипають його позитивними реакціями.

- Я відпочиваю з ним. Син підіймає мені настрій, мотивує рухатись вперед. Ми разом із ним гуляємо, я слухаю як він грає на музичних інструментах, можемо подивитись фільм разом. Іншого відпочинку і не уявляю. Не можу ось так взяти книжку, лягти і почитати – у мене чомусь не виходить.

Проте у ході розмови зізнається і про ще одне відпочинкове хобі – садівництво.

- Головне, що рослини дарують тишу і умиротворення. Я морально відпочиваю у сільському будиночку моєї родини.

І виявляється, як багато граней можна знайти у людині. За час нашої розмови з Наталею, здається проговорили майже все, але я зловила себе на думці, що аби розкрити її треба далеко не одне інтерв’ю.

Бо історія Наталі — це не лише історія однієї підприємиці. Це історія малого бізнесу в Україні, який попри війну, втрати, страх і невизначеність продовжує працювати. Відкривати двері. Вітати покупців. Платити податки. Підтримувати економіку і, зрештою, вірити в майбутнє.

Тим часом за вікном дзенькнув велосипед, пройшло секунд 30 і хтось привітався, двері відчинилися.