Дитячий малюнок

Він був не схожим на решту воїнів: його обличчя виражало багатоденну втому. Зморшки не давали змоги визначити справжній вік. Але бездоганна вибритість приємно вражала. Видно було, що життя цього чоловіка було далеко не медом. Проте впевненість у кожному русі, навіть якийсь раціоналізм викликав почуття пошани. Відразу уявив його в окопі: тут - автомат, тут – додаткові рожки і обов’язкова коробочка з набоями. Праворуч у невеликій ніші дві гранати, невеличка аптечка. Все враховано, перевірено, доведено до автоматизму. Хоч і кажуть, що сучасна війна – це війна артилерії, але коли русня посуне, він знає як її зустріти. Він навчився між розривами снарядів помічати все навкруги, чути, відчувати.

Сьогодні йому дали відпочинок від війни. Сьогодні йому дозволили зануритись у тишу, насолодитися нею. Але виявляється, що ось у цьому раю під липами, де чути лише мирне цвірінькання горобців, де шпаки пробують переспівати соловейка, де найбільший шум – це шум мотоциклів, на яких ганяють підлітки, він почуває себе незатишно. Не дає спокою душі ця тиша. Звик до війни. А це вже страшно. Він міг би багато розповісти про неї. Про те, як замерзав на світанні у літній формі. Як промокав під дощем, як ходив на вилазку до ворожих окопів, як виходили з побратимами з оточенного села, як підірвалась на розтяжці приблудна собака, що бігла поперед нього по стежині серед бур'янів. Про те, як ненавидить орків, бо вони відбирають життя у його товаришів, бо вони громлять і палять хати, що люди зводили своїми руками за свої кровні, зароблені тяжкою працею. Про те, як ворожі гармати, працюючи безжально, сіють смерть, руйнують окопи, які так важко відривати у пересохлому донецькому степу і бліндажі, які немає чим уже ремонтувати.

На війні, коли вибухи лунають кожну секунду, люди ведуть себе по різному: одних вони бадьорять, інших ламають, відбираючи здатність мислити, ще інших загартовують і вони стають сильнішими і мудрішими, а ще – впевненішими. Їхній погляд і слух — це вже органи відчуття мисливців. Саме таким він став. «Ми не герої, як нас називають в новинах, ми просто в потрібну хвилину опинились на передовій, на «нульовці». І там тримаємо бій», - сказав з видихом, ховаючи очі.

Він з пересторогою ставився до всіх цивільних. І цього його навчила війна. Там, звідки його відправили на відпочинок, не всі раді нашим воїнам. Всього довелося почути.

І тут, коли люди підходили і пропонували їжу, запрошували помитись, випрати білизну і форму, спочатку відмовчувався або коротко кидав: «Та я і в відрі переколочу, а їсти нам свої кухарі готують достатньо».

Одного ранку побачив його веселим, відпочилим. «Знаєте, сьогодні тут у вас так часто вили сирени, що я хоч виспався. Вони для мене як колискова. Зовсім відвик від тиші», - ніяково посміхнувся.

Крига в наших стосунках скресла, коли мені вдалося «піймати» на базарі свіжого сомика і пару линочків. Ще в запасі була голова товстолоба. То ж юшка з дніпровської риби вийшла на славу. Правда, готував не на багатті, бо в таку спеку ще тільки диму у дворі не вистачало. Хлопці з радістю накинулись на свіжу юшку. Не втримався й він. Підійшов, потягнув у себе аромати прянощів. Стояв і переминався з ноги на ногу. Якоїсь миті я зрозумів: немає миски й ложки. «Десь у бліндажі всі речі засипало», - пояснив коротко. За хвилину він уже мав «знаряддя праці». Благо, у домашньому миснику цього добра ще вистачає.

Ранком він сам мене зачепив:

- Ви говорили, що можете форму попрати.

- Звичайно. Ось зараз пройдусь по хлопцях, зберу що вони там підготували і ваше заберу. Сьогодні сусідка вдома, то ми на дві машинки швидше і більше виперемо. Тільки з кишень все повитягайте.

Повертаючись, забрав і його пакет.

- Я навіть шеврони познімав, бо вони на липучках і довго сохнуть.

- Кишені точно порожні?

- Та все ж, наче, витягнув.

Так уже сталося, що його комплект потрапив до сусідки. Перед завантаженням вона автоматично прощупала кишені. Вийшла до мене, витираючи сльози.

- Володь, ось знайшла. Там у кишені дірка і це завалилось за підкладку – пігулки для сну і дитячий малюнок. По її сльозах зрозумів, що вона вже встигла його роздивитися. Обережно розгорнув його і я: небо, сонечко, танк і чоловік перед ним. І напис ще невмілою дитячою рукою: «Мій тато герой».

Я пішов плакати під свою улюблену вишеньку. Потім дбайливо розгладив малюнок праскою, вклав його у файлик, скріпив степлером. Поніс разом з випраною і висушеною формою.

- Ось за підкладкою знайшли. Кишеня була порвана. Сусідка зашила.

Він обережно взяв малюнок до рук, потім став на коліна, обцілував його, приклав до серця. Очі наповнились слізьми. Це вже були не очі мисливця, це були очі люблячого батька.

- Це мій син намалював. Йому шість років. Ось бачите: «Мій тато герой». Це його в садочку писати навчили, - ледь вимовив крізь плач, а сльози затікали у зморшки, що здобув на війні, потім виринали на підборідді і скапували у траву.

Він ще довго стояв на колінах з малюнком біля серця. Губи щось шепотіли. Мабуть, розмовляв із сином. Обіцяв, що поб'є ворога і повернеться.

І мені так хочеться тієї зустрічі двох героїв. Одного – що на передовій і другого, ще зовсім маленького, але вміючого чекати.